Англiйська версiя

Дотримування цього принципу дало змогу зако-нодавцям названих країн затвердити таку привати-заційну модель (з цілим комплексом практичних заходів та механізмів), яка в повній мірі сприяла реалізації його вже на першому приватизаційному етапі — етапі первісного відчуження засобів виробництва від держави.

Показовим є порівняння термінологічного виз-начення нового власника у вітчизняних та зару-біжних приватизаційних нормативних доку-ментах. Західна приватизаційна практика термі-нологічно визначає його саме як інвестора, в українському законодавстві — це “покупці” (юри-дичні та фізичні особи) Закон України “Про внесення змін до закону “Про при-ватизацію майна державних підприємств”, м.Київ, 1997 р., №87-97 ВР, ст. 8;, тобто новий власник розглядається лише як потенційний грошовий донор держави.

Вибір такого теоретичного і практичного спрямування визначною мірою був обумовлений особливостями теоретичних уявлень про розви-ток вітчизняного суспільства за радянських ча-сів, що базувався на ідеї первісного нагромад-ження капіталу, який начебто після завершення повинен був змінитись етапом масової реструк-туризації промислових виробництв. Вважалось, що, з одного боку, первісне нагромадження капіталу, це — об’єктивний, закономірний і економічно необхід-ний етап суспільного роз-витку, а з другого — що людина із своїми гро-шима, навіть якщо вона й не професіонал, сві-домо продуктивніше і ефективніше використає їх в суспільному виробництві, ніж людина про-фесійно до цього підготовлена, з відповідним досвідом, але яка оперує чужими грішми. Звідси робився висновок: спочатку необ-хідно створи-ти всіма правдами та неправдами прошарок за-безпечених людей, потім зачекати, доки вони зрозуміють, що гроші, повинні робити гроші та спрямують їх на суспільні потреби.

На жаль, такі підходи не спонукали до інвести-цій на технологічно відсталих підприємствах.

Врахування помилок минулого змусило до пере-гляду методів створення сприятливого інвестицій-ного клімату на приватизованих підприємствах. Основою приватизаційної стратегії в частині пошуку ефективного власника став підготовлений проект програми приватизації на 2000 р., в якому вперше передбачено порядок приватизації держав-них підприємств з урахуванням їх індивідуальних особливостей та вперше застосовано терміноло-гічне визначення покупця як законодавчого суб’єкта — “промисловий інвестор”. Проект перед-бачає процедуру його залучення. Так, зокрема, з метою зацікавлення промислового інвестора здійснюється продаж всього цілісного майнового комплексу або контрольного пакета акцій страте-гічних підприємств чи підприємств-монополістів без обтяжливих умов. Передбачається також до-датковий продаж пакета акцій за умов виконання інвестиційних зобов’язань, скріплених договором купівлі-продажу. Перевага надається тим інвес-торам, які виробляють або споживають про-дукцію, виконують роботи або надають послуги, що відповідають діяльності підприємств, які приватизуються.

Першим таким вдалим приватизаційним екс-периментом на нових засадах можна назвати продаж 30%-ного пакета акцій статутного фонду ВАТ “Миколаївський глиноземний завод” в резуль-таті чого держава отримала істотні фінансові над-ходження (близько 100 млн. USD), а закріплені умови продажу пакета акцій сприятимуть розвитку вітчизняної алюмінієвої галузі.

З проблемою становлення вітчизняної привати-зації як інвестиційного процесу тісно пов’язане питання наявності грошей у населення, які за певних обставин можуть стати інвестиційним капіталом. Усі країни, які пройшли шляхом прива-тизації, мали спільну проблему — брак грошей, які можна було б залучити до приватизації. Гострота цієї проблеми більшою або меншою мірою впли-вала на вибір та механізм реалізації інших принци-пів приватизації — поступовості та платності.

В теоретичному аспекті ця проблема виглядає так: темпи платної приватизації завжди співвідно-сяться із можливостями нагромад-ження грошового капіталу, зокрема із заощадженнями населення. А темпи такі, що при виділенні на ці заходи 1–2% національного доходу на рік, порушується стабіль-ність економіки Кузнецов и др. Приватизация: чему учит мировой опыт. — М.: Международные отношения , 1993.. Якщо загальна вартість будівель, споруд та обладнання в середньостатистичній західній країні приблизно дорівнює обсягові річ-ного національного доходу, то продаж всіх основ-них фондів може легко розтягнутись на багато десятиліть.

Саме тому приватизація у Великобританії та Італії проходила тривалий період. Ідея швидкої трансформації економіки не виправдалась також в жодній з постсоціалістичних країн.

Низький рівень заощаджень населення в постсо-ціалістичних країнах можна пояснити тим, що при соціалізмі грошові доходи нівелювались і їх зро-стання свідомо стримувалось державою. Тому по-рівняно із загальною вартістю виробничих фондів грошові заощадження населення в цих країнах були незначними і не могли стати базою структурних перетворень. В Угорщині обсяг грошової маси у населення, яка щорічно могла бути спрямована на приватизацію, становила менше 1% держмайна. В Польщі заощадження населення на початок прива-тизації становили близько 4% державних виробни-чих фондів, але ж на цілі приватизації могла бути використана лише їх частина. В Болгарії тільки 3–4% населення мали в своєму розпорядженні дос-татні капітали для участі в приватизаціїДерябина М. Приватизация в постсоциалистических стра-нах // Человек и труд, 1992, №2. .

Тому політики та урядовці східноєвропейських країн при визначенні економічної стратегії завжди опинялись перед вибором:

• розтягнути перехід від одного економічного режиму до іншого на добрих 50 років;

• передати державні засоби приватним особам безоплатно;

• створити умови для примусового перерозподілу доходів з фонду споживання у фонд нагромад-ження.

Проблема нестачі фінансових ресурсів особ-ливо гостро стояла в тих країнах, які в ході проведення загальної економічної реформи вико-ристовували методи “шокової терапії” (Польща, Болгарія, Румунія). Проведена тут миттєва лібе-ралізація цін приз-вела практично до повного знецінення й без того незначних заощаджень і зробила участь широких верств населення в при-ватизації дуже проблематичною.

Аналогічно складалась ситуація і в Україні. Вартість основних фондів в 1990 р. становила 474 млрд.крб., а розмір заощаджень населення у вкла-дах був незначним і дорівнював приблизно 2,5% Статистичний щорічник України — 1997 рік. — Київ : Українська енциклопедія, 1999, табл.14.1, с.13;. Відмова від радянського карбованця як націо-нальної грошової одиниці і впровадження в обіг купона як платіжного засобу вмить знецінили вклади населення й зрівняли фінансові можливості дорослих громадян. Процес наступного нагромад-ження капіталу, за словами Л.М.Кравчука Известия, 1998, 27 жовтня., носив нерівномірний за соціальними ознаками характер. Недостатність грошового капіталу стала визначаль-ною для застосування у приватизації особливих приватизаційних паперів — іменних сертифікатів — змусила вдатись до іншого принципу привати-зації — платності. Обидва ці принципи були поєд-нані: безоплатна передача громадянам державного майна за іменні сертифікати та продаж майна за готівку юридичним та фізичним особам.

Українську модель приватизації іноді порівню-ють з чехословацькою. Але незважаючи на “папе-рову” схожість, вони були дуже різними як за механізмом впровадження, так і за результатами впливу на реформування економічної системи в післяприватизаційному періоді. Головною відмінні-стю чехословацького “ваучера” від українського сер-тифіката є те, що він оцінювався не в наці-ональних грошових одиницях, а в умовних балах (пунктах). Ваучери легально не включались в грошовий обіг і тому не справляли прямого інфляційного тиску на економіку. При українських масштабах сертифікатної приватизації такий підхід дав би змогу вітчизняним урядовцям легше подолати фінансові проблеми в національному економічному просторі.

Щодо впливу приватизації на економіку в цілому, то можна констатувати, що Чехія знахо-диться в стані економічного підйому. Порівняно з 1991 р. спостерігається збільшення ВНП і зрос-тан-ня промислового виробництва. В Україні резуль-тати значно гірші. Незважаючи на те, що на поча-ток 1999 р. порівняно з початком 1992 р. кількість підприємств, працюючих в недержав-ному секторі, зросла більш, ніж в 3 рази, та в 1,5 раза скоро-тилась частка державних основних фондів, спосте-рігалась негативна динаміка ВВП. По темпах розвитку виробництва промислової продукції віт-чизняна економіка не досягла навіть рівня 1990 р. Статистичний щорічник України — 1997 рік. — Київ : Українська енциклопедія, 1999, розд.5.1, с.15.. В 1999 р. вперше за останнє десятиріччя з’явились ознаки певної економічної стабілізації: в основ-ному подолано падіння ВВП, обсяг промислового виробництвам зріс на 4,3% Кучма Л. Україна: поступ у ХХ1 століття. — Урядовий Кур’єр, №16, 2000, 28 січня, с.5.. Але у порівнянні із загальним еконо-мічним падінням на протязі останніх років такі позитивні зміни ще не можна вважати істотними.

Успіх приватизації в Чехії та Словаччині був забезпечений науковим теоретичним підходом та обгрунтованим практичним впровадженням. В чо-му її головні особливості?

По-перше, це мінімізація державного втручання в постприватиза-ційну діяльність і на рівні прямого адміністративного контролю, і на рівні економіч-них важелів впливу. Через надання ряду кредитних та податкових пільг приватизовані підприємства мали можливість використовувати додаткові фінан-сові ресурси для реструктуризації виробництва.

По-друге, залучення до приватизаційного проце-су інвестиційних фондів мало державну підтримку. Саме через інститут інвестиційних фондів у Чехії та Словаччині проходив пошук та визначення стратегічних інвесторів для приватизованих під-приємств. Це дало змогу в короткий строк реструк-туризувати виробництво та оптимізувати систему органів управління. В Україні роль фінансових посередників була віддана виключно приватним структурам, без належних державних гарантій та контролю, що привело до появи “фінансових пірамід”, трастів, довірчих товариств, діяльність яких супроводжувалась зловживаннями та пору-шеннями у фінансовій сфері. Це звело нанівець роль інституту вітчизняних фінансових посередни-ків і майже всі вони припинили діяльність.

По-третє, держава не прагнула заробити гроші на приватизації, бо це знизило б швидкість її проведення.

Такі принципові підходи формування привати-заційної програми, які мали місце в Чехії та Сло-ваччині, на жаль, не знайшли визнання в Україні, хоч про них добре знали автори вітчизняної прива-тизаційної концепції. Наприкінці 1993 — початку 1994 р. українські вчені-економісти д.е.н. Ревенко В.Л. та д.е.н. Черняк В.К. вивчали і позитивно оцінили правову та економічну базу чехословацької прива-тизаціїРевенко В.Л., Черняк В.К. та ін. Перший шлях: досвід приватизації в Чехії та уроки для України (проект еконо-мічної реформи в Україні). — Київ, 1994. . Але в основу вітчизняної приватизаційно-го проекту була покладена російська модель.

Успішність впливу приватизації в більшості європейських країн на процеси економічного реформування народногосподарського комплексу стає більш зрозумілою, якщо поглянути, яку позицію займали економісти та урядовці щодо використання доходу від приватизації. Суть цих підходів полягала ось у чому: якщо відносити купівлю-продаж державного майна до операцій з капіталом, яка фінансується за рахунок заощаджень населення та фінансових ресурсів підприємств, то тоді й виручка від продажу державної власності повинна спрямовуватись на інвестиції, а не на погашення бюджетних дефіцитів. Адже їх виник-нення, як правило, спричинено грубими порушен-нями фінансової дисципліни з боку органів управління держави. Отже, і шлях до бездефіцит-ності слід шукати не у зовнішніх джерелах, а в наведенні порядку в бюджетному господарстві. Будь-яке використання капіталу (заощаджень, кош-тів підприємств-покупців) на споживання розгляда-лось як “проїдання” капіталу та “пожертва” еконо-мічного майбутнього заради сьогоденних інтересів. Іншими словами, відсутність капіталовкладень у виробничу інфраструктуру негативно вплинула на економічне зростання, затримала процеси струк-турної переорієнтації на ринок.

Використання доходів від приватизації виключ-но на суспільне споживання не являлось доміну-ючим в жодній із східноєвропейських країн. Так, з метою реінвестицій у приватизовані підприємства Польщі, Угорщини, Словаччини за кошти від приватизації утворювались спеціальні фінансові кредитні фонди. В Угорщині в 1991 р. було переглянуто саму концепцію використання приватизаційної виручки, після чого державними нормативними актами 50% цих коштів було спрямовано на модернізацію економіки, реаніма-цію капітальних вкладень, підтримку підприємництва.

В західних країнах, де процедура приватизації проходила шляхом продажу акцій корпоратизо-ваних підприємств на біржових торгах і тому мало відрізнялась від продажу акцій приватних компа-ній, використання виручених коштів було аналогіч-ним: кошти від продажу спрямовувались на саме підприємство для вирішення внутрішніх вироб-ничих проблем.

В українському варіанті ми спостерігаємо прямо протилежний підхід. Надходження від приватизації є плановими і передбачались всіма прийнятими державними бюджетами, починаючи з 1992 р., тобто домінуючим було забезпечення виконання плану бюджетних надходжень. Тож для привати-зації відбирались великі державні компанії, холдинги, стратегічні підприємства, вартість основ-них фондів яких є значною, щоб від продажу їх можна було виручити якнайбільше коштів. Так, на протязі 1999 р. неодноразово піднімалось питання про приватизацію державної компанії “Укртеле-ком”, яке має бути остаточно вирішено шляхом ухвалення спеціального закону. Це дасть змогу розпочати в поточному році приватизацію на пер-шому етапі 25% акцій статутного фонду компанії. Саме з такої точки зору найчастіше розглядаються питання продажу підприємств космічної, літако-будівної галузі, приватизації (реприватизації) об-ласних енергогенеруючих компаній тощо. Об-говорюється приватизація виробничого об’єднання “Південмаш”, компанії “Нафтогаз України”, та ін-ших. Саме цим була зумовлена необхідність перег-ляду переліку стратегічних підприємств, на прива-тизацію яких Верховна Рада встановила мораторій. Так, тільки на І квартал 2000 р. уряд країни довів Фонду держмайна завдання перерахувати до бюджету 500 млн.грн. Бондар О. Локомотиву приватизації — нестандартні шля-хи. — Урядовий кур’єр, 2000, 2 березня, с.6; приватизаційних коштів. Як сказав голова ФДМ О.Бондар, “Прода-вати будемо все, що не продано” Бондар О. Будемо продавати все. — День, №16, 2000, 1 лютого, с.5..

Фіскальна спрямованість української привати-зації чітко закріплена в одному з основних держав-них законів — у державному бюджеті: починаючи з 50% всієї виручки у 1993 р. і закінчуючи 80—90% у 1999 р., приватизаційні надходження направля-ються до державного та регіональних бюджетів на покриття їх дефіциту. Так, у 1998 р. на ці цілі було спрямовано близько 470 млн.грн. Государственный информационный бюллетень о привати-зации. Март 1999, табл.10;, у 1999 р. — 790 млн.грн. Державний інформаційний бюллетень про приватизацію. №3, 2000, табл.4. На структурну перебудову та рекон-струкцію приватизованих підприємств виділялась лише незначна частка цих надходжень.

Негативність процесу механічної максимі-зації виручки від приватизації відбивається на самому підприємстві і визначає поведінку но-вого власника:

• ухилення від інвестицій — після придбання пакета акцій за завищеною ціною інвестиційний потенціал покупця значно знижується, а пот-реби в швидкому одержанні прибутку зроста-ють, що унеможливлює впровадження довго- та середньострокових економічних програм;

• орієнтація на розподіл та вилучення з підпри-ємства одержаного ним прибутку, тобто відмо-ва від його реінвестування;

• намагання одержати прибутки шляхами, що не пов’язані з підвищенням ефективності виробни-цтва, нарощуванням випуску продукції. Наприк-лад: розпродаж основних фондів або реоргані-зація акціонерного товариства шляхом поділу на декілька юридичних осіб, на одній з яких зо-середжуються ліквідне майно та прибуткові види діяльності, що дає значний прибуток від цього підприємства, при занепаді виробничого комплексу в цілому;

• “тінізація” діяльності, тобто одержання еконо-мічного ефекту від володіння значним (конт-рольним) пакетом акцій у формі, відмінній від прибутків або за допомогою інших методів.

Коли метою приватизації визначаються макси-мальні надходження для покриття бюджетного дефіциту, то тим самим обмежується впровадження стратегічної інноваційної політики на цьому під-приємстві. Відсутність обігових коштів на підпри-ємствах спричиняє платіжну кризу, яка стає на заваді реструктуризації діючих виробництв. За станом на 01.12.99 р. обсяг кредиторської забор-гованості по країні перевищив обсяг ВВП у номінальному обчисленні в 1,9 раза і становив 223 млрд.грн. Дебіторська заборгованість на підпри-ємствах країни дорівнювала 172 млрд.грн. і переви-щила ВВП у 1,5 рази Кучма Л. Д. Україна: поступ у ХХІ століття. — Урядовий Кур’єр. №16, 2000, 28 січня, с.8..

Підходи, які застосовувались у світовій прак-тиці, були найефективнішими в тих випадках, коли узгоджувались із іншими економічними та адміні-стративними заходами держави. Там, де принципи національної приватизації розглядались органами економічної влади не як джерело фінансових ресурсів для мінімізації соціального навантаження в суспільстві, а як елемент комплексного держав-ного регулювання економіки в цілому, там резуль-тат від неї був значно вагомішим.

Нині Україна розпочала другий, головний етап приватизації. Перехід до грошової приватизації і початок приватизації великих підприємств на кон-курентних засадах повинен неодмінно спрямувати приватизацію в напрямку інвестиційного процесу. Україна має врахувати головну помилку поперед-ніх років, яка полягала у відсутності розуміння того, що успішність загальних соціально-економіч-них перетворень в державі залежить не стільки від масштабів роздержавлення, скільки від чітко виз-начених принципів приватизаційної політики та позиції держави в питаннях економічного управ-ління приватизованими підприємствами.

Усвідомлення необхідності змін у привати-заційній політиці спону-кало до внесення нових акцентів у стратегію процесу роздержавлення. Відправною точкою такого усвідомлення став підписаний Президентом України 29.12.99 р. Указ “Про негайні заходи по прискоренню приватизації майна в Україні”. Він забезпечив необхідну полі-тичну підтримку приватизаційного процесу, його стимулювання, певну корекцію з урахуванням сформованих економічних реалій, гарантію макси-мальної прозорості продажу великих інвестиційно привабливих об’єктів.

Перед органами приватизації було чітко постав-лено завдання щодо створення інвестиційно при-вабливого клімату в Україні шляхом прийняття таких першочергових заходів:

• пріоритетність приватизації порівняно з іншими процесами трансформації державної власності (наприклад закріплення пакетів акцій у державній власності з метою передачі їх в управління);

• максимальне зменшення контролю держави над підприємствами, залучення промислових інвесторів;

• продаж великих пакетів акцій інвестиційно при-вабливих об’єктів;

• за умови виконання покупцем своїх зобов’язань, забезпечення йому першочергового права прид-бання контрольного пакета акцій, закріпленого за державою.

З метою реалізації вибраної стратегії Фонд держмайна підготував проект програми привати-зації на 2000 р. на нових концептуальних засадах та подав його на розгляд Верховної Ради. Головним нововведенням в цьому законопроекті можна назвати запровадження в приватизаційну практику обмежень щодо участі в приватизації підприємств, які на момент їх продажу займають на загально-державному ринку монопольне становище або є стратегічно важливими для держави. Дозвіл на участь в таких торгах матимуть тільки ті суб’єкти підприємництва, які виробляють (споживають) продукцію (виконують роботи або надають послу-ги), профільну основній діяльності підприємства, що приватизується. Для цього вводиться поняття “промисловий інвестор”. Відстоювання такої пози-ції базується на економічному підгрунті. Власни-ком стратегічних підприємств та підприємств-монополістів повинен стати саме виробничий капітал, бо тільки він несе з собою нові технології, менеджмент і, найголовніше, ринки збуту. Вироб-ничий капітал тягне за собою фінансовий капітал, що також позитивно позначається на процесах технічного переоснащення діючих виробництв. Такий порядок відбору пропонується закріпити для підприємств паливно-енергетичного комплексу, металургійної, нафтохімічної, машинобудівної про-мисловості, радіоелектроніки, судно- та літако-будування, тобто підприємств, які складають основу промислового потенціалу держави. Для приватизації інших підприємств доступ вільний.

Такий підхід сприятиме появі ефективного влас-ника вже на етапі самого приватизаційного про-цесу, що стане на заваді укоріненій у вітчиз-няній практиці системі перепродажу цілісних май-нових комплексів та пакетів акцій приватизо-ваних під-приємств. Такий продаж, як правило, відбувався через фінансових посередників, які брали участь у приватизації з метою наживи на різниці продажних цін.

Проект програм не робить різниці між вітчиз-няним та іноземним “промисловим інвестором” та передбачає сприяння максимальному об’єднанню па-кетів акцій у власності обмеженої кількості власників.

Обговорення цього законопроекту в Верховній Раді, за словами заступника голови ФДМ Ю.Гри-шана, проходить не просто Гришан Ю. Продамся честному человеку. — Киевские ве-домости, 3 апреля, 2000, с.15.. Особливо гострі де-бати відбуваються саме стосовно визначення об-межень щодо участі суб’єктів підприємництва у приватизаційному процесі, а також встановлення загальних підходів до приватизації об’єктів групи “Г”, визначення інвестиційних зобов’язань тощо. Разом з тим є впевненість, що революційний запал загальної концепції Програми буде збережено і документ в цілому буде прийнято.

Вирішення ще одного завдання, яке покликана реалізувати програма приватизації 2000 р., — це спрямувати до бюджету держави 2,5 млрд.грн. (практично стільки, скільки було перераховано в бюджет за всі попередні роки). Від виконання цього завдання залежить не лише розв’язання ба-гатьох внутрішніх соціально-економічних питань, але й вирішення проблеми погашення боргу перед міжнародними фінансовими організаціями.

У зв’язку з цим Фондом держмайна зроблені кроки щодо здійснення масштабного продажу великих пакетів акцій солідних підприємств. На сьогодні існує декілька списків таких підприємств:

• перелік 993 об’єктів, пакети акцій яких у розмірі не менше 25% статутного фонду виставляються на продаж;

• перелік ВАТ, пакети акцій яких підлягають достроковому продажу (згідно з постановою Ка-бінету Міністрів України від 18.01.2000 р. №68);

• перелік ВАТ, пакети акцій яких підлягають першочерговому продажу (згідно з тією ж постановою);

• перелік із 618 підприємств (варіант ФДМУ), які необхідно виключити з переліку заборонених до приватизації згідно із Законом України “Про перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації”.

В цілому це понад 1500 підприємств загально-державного значення, що здебільшого належать до групи ”Г” (в тому числі 18 підприємств паливно-енергетичного комплексу, 61 — машинобудування, 25 — металур-гійної промисловості тощо) Бондар О. Локомотиву приватизації — нестандартні шля-хи. — Урядовий кур’єр, №40, 2000, 2 березня, с.6.. З даного переліку можна вважати вдалим завер-шенням приватизацію 30% акцій ВАТ “Миколаїв-ський глиноземний завод”, від продажу якого держава отримала понад 500 млн.грн. На черзі продаж 67% акцій ВАТ “ЛІНОС” (готується конкурсна документація), проводиться робота по підготовці до приватизації ВАТ “Укртелеком”, ряду енергетичних компаній тощо.

Приватизація, яка поєднує відбірний продаж підприємств під конкретні інвестиційні зобо-в’язання та має на меті забезпечити загальну соціально-економічну стабілізацію, безперечно буде продуктивнішою для функціонування під-при-ємств у післяприватизаційному періоді і сприятиме загальному економічному підне-сенню країни.

В Україні, де у структурі виробництва домі-нувало виробництво засобів виробництва, ус-пішність ринкових перетворень значною мірою за-лежала від того, що досвід вітчизняної приватизації виявив недосконалість методології визначення вар-тості державного майна. Справа в тому, що законо-мірності діяль-ності приватизованого підприємства в постпри-ватизаційному періоді значною мірою детерміну-ють оцінками вартості майна, багато в чому визначаючи принципи ринкової поведінки нових власників та менеджерів підприємств.

Відповідно до чинного законодавства про при-ватизацію, масова оцінка вартості цілісних майно-вих комплексів державних підприємств проводи-лась із використанням стандартної методології та стандартного набору вихідних даних бухгалтер-ських балансів Закон України “Про приватизацію майна державних під-приємств”, м.Київ, 1992 р., №2163-Х11, ст.20.. Оцінка активів державних підпри-ємств, сформованих в умовах адміністративно-ди-рективного планування, проводилась під впливом системи планового ціноутворення та централізо-ваного розподілу ресурсів, який і зумовлював їх структуру. Балансова вартість та статті балансу під-приємств обраховувались за неприйнятними в рин-кових умовах стандартами бухгалтерського обліку і тому не відображали динаміку економічного роз-витку та дійсну вартість активів підприємства.

За історію вітчизняної приватизації Кабінетом Міністрів України балансовий метод масової оцін-ки було закріплено в чотирьох методиках оцінки вартості державного майна Постанови Кабінету Міністрів України: “Про затверд-ження Методики оцінки вартості об’єктів приватизації”, м.Київ, 1993 р., №717, п.8, п.9, п.14; “Про затвердження Методики оцінки вартості об’єктів приватизації”, м.Київ, 1995 р., №36, п.12, п.13, п.17; “Про затвердження Методики оцінки вартості об’єктів приватизації”, м.Київ, 1996 р., №961, п.7, п.14, п.15; “Про затвердження Методики оцінки вартості майна під час приватизації”, м.Київ, 1998 р., №1114, п.6, п.13, п.14, п.15.. Теоретичні засади цього підходу визначались самою соціально-еконо-мічною моделлю діяльності народно-господар-ського комплексу країни в минулому та планами значного продажу державної власності за привати-заційні папери. Адже якщо акції державного підприємства обмінювались на приватизаційні сер-тифікати, то еквівалент вартості не мав особливого значення.

Незбалансованість та економічна необгрунто-ваність такого підходу проявились на практиці. Там, де вартість основних фондів підприємства була значною, ціна об’єкта була завищеною (але ж там, де вартість основних фондів більша, необхідно й більше інвестицій для структурної перебудови виробництва). І навпаки: в тих випадках, коли вар-тість основних фондів була меншою, вартість об’єк-та приватизації також була меншою, навіть в тих випадках, коли виробництво було рентабельнішим.

Якщо таке визначення вартості майна можна було виправдати на початку приватизаційного процесу, то в міру утвердження ринкових відносин в економіці України хибність його ставала все очевиднішою. Засоби виробництва, залучені до приватизаційного процесу, становлять вартість не самі по собі, а лише як засоби створення додат-кових суспільних цінностей, обсяг та структура яких визначається потребами населення. Чим більше коштують результати виробництва, тим більшу вартість повинні мати його фактори, а з падінням попиту на вироблену продукцію, повинна зменшуватись і ціна об’єкта приватизації.

Балансовий метод оцінки відрізняється від ме-тодів оцінки активів, що найчастіше застосовува-лись у міжнародній практиці:

• ринково-порівняльний, який грунтується на порівняльному аналізі прибутків аналогічних компаній;

• метод, що грунтується на майбутніх грошових потоках в оцінці теперішнього часу Парванов В. Методи оцінки вартості майна об’єктів приватизації // Економічна реформа. Антологія. Т.3. — Київ, 1994 р., с.154..

Тож в березні 1997 р. законодавчо були внесені корективи в існуючу методику оцінки Закон України “Про внесення змін до закону “Про приватизацію майна державних підприємств””, м.Київ, 1997, №87–97 ВР, ст.20.. Було запро-ваджено диференційований підхід залежно від способу приватизації та законодавчо закріплені системи експертних оцінок. Але ці нововведення були продиктовані не бажанням оптимізації всього приватизаційного процесу з метою знайти ефектив-ного власника (інвестора), а бажанням насамперед обгрунтувати збільшення ціни продажу об’єктів при-ватизації, оскільки фізичний та моральний знос ос-новних фондів в рамках діючого балансового методу не давав такої можливості. Введення такого підходу мало місце під тиском соціального навантаження на економіку держави у вигляді постійно зростаючої заборгованості по заробітній платі, пенсіях тощо.

Така практика існувала майже два роки (1997—1998 рр.). В цьому періоді широкого застосування набув метод оцінки цілісних майнових комплексів та пакетів акцій великих підприємств експертним шляхом, який базувався на визначенні вартості об’єкта приватизації, виходячи в основному, з розрахунку майбутніх доходів. Такий підхід як єдиний і найпоширеніший метод оцінки підпри-ємств, віднесених до категорії великої приватизації, не виправдав себе, бо в умовах фінансово-еконо-мічної та політичної нестабільності не відображав реальну вартість об’єкта чи пакета акцій.

Очевидно, що оптимізація процесу оцінки повинна виражатись в можливості застосування різних методичних підходів в залежності від вибору принципів приватизаційного процесу або самої приватизаційної моделі. Тобто, якщо в діючій моделі приватизації принцип платності є визна-чальним, то методологія визначення вартості майна повинна регламентувати максимізацію доходів від продажу державної власності. Застосування екс-пертної оцінки оптимально реалізується, наприк-лад, у програмі “малої приватизації”.

Якщо ж головною метою приватизаційної моде-лі є пошук ефективного власника (потенційного інвес-тора), недосконалість експертної оцінки виявляється ще яскравіше. По-перше, в умовах максимізації приватизаційної виручки підриваються фінансові можливості власника на реконструкцію та техноло-гічне оновлення придбаного об’єкта. По-друге, про-цес визначення вартості об’єкта, виходячи з майбут-ніх його доходів, в умовах ринкової нестабільності, не виглядає привабливим для потенційних покупців. Процес пошуку ефективного власника, актуальність якого набуває все більшого значення в реалізації програм “великої приватизації”, — це процес пошуку ба-лансу інтересів двох сторін: держави та покупця. Показовим прикладом досягнення цінових парите-тів може служити приватизаційний досвід Франції, де такі компроміси досягались навіть не ринко-вими, а адміністративними методами.

Тому в методологію розрахунку початкової ціни пакетів акцій відкритих акціонерних товариств (ВАТ), що підлягають приватизації, було включено новий метод оцінки — нормативний. Він народився із зат-вердження Фондом держмайна відповідного положен-ня в березні 1999 р. Положення про порядок розрахунку початкової ціни пакетів акцій ВАТ, що підлягають продажу за грошові кошти на комерційних конкурсах. Наказ ФДМ України №473 від 17.03.99 р., згідно з яким вартість пакета акцій визначалась, виходячи вже не з майбутніх, а з нинішніх доходів та нинішнього економічного стану підприємства. Це позитивно вплинуло на темпи приватизації. За оцінками провідних спеціалістів ФДМУ, якщо в 1997—1998 рр. глибина продажу па-кетів акцій ВАТ, оцінених експертним шляхом, стано-вила 17—20%, то глибина продажу пакетів акцій ВАТ, оцінених в 1999 р. за нормативним методом, становила 30—35%. Цей метод покладено в основу оцінки пакетів акцій ВАТ стратегічних вітчизняних під-приємств, що пропонуються до приватизації в 2000 р.

Застосування у вітчизняній практиці різних оціночних методів — балансового, експертного, нормативного, — повинно позитивно вплинути і на ефективність всього приватизаційного процесу, і на вирішення поставлених урядом перед приватиза-цією соціально-економічних завдань.

Оскільки нині масова оцінка об’єктів привати-зації здійснюється все ж таки за застарілим балан-совим методом, а її необхідно привести до визнаних міжнародних стандартів, доцільно було б покласти в основу масової оцінки державних підприємств та пакетів акцій експертний метод, який відображав би реальний фінансово-еконо-мічний стан підприємства і враховував місце і роль підприємства на ринку товарів та послуг, інвести-ційну привабливість об’єкта продажу та надавав би експертам-оцінювачам можливість визначати вартість об’єкта залежно від рівня його технологічності, тощо.